Метеозалежність буває не лише в людей. Є річки, які також надміру чутливі до зміни погодних умов: у сонячну погоду вони тихі, спокійні, мілководні, а в дощ вистачає лічених годин, щоб вони перетворились на бурхливі потоки. Путилка – одна з таких “метеозалежних”.

Путила (Путилка, Путилівка) – права притока Черемошу, бере початок на висоті 1350 метрів у Яловичорському масиві і за 42 кілометри з похилом 18 метрів на кілометр добігає до Усть-Путили, де впадає в Черемош. Річка невелика, вузька, здебільшого мілка. Але ця врівноваженість тримається рівно до першої доброї зливи.

У гідрології для такої поведінки річок є окремий термін – “flashy rivers”, або “норовливі”, “спалахові” річки. Це не образний вислів, а науковий термін: те, наскільки швидко й різко річка може “підскочити” від спокійного стану до повені, називають “flashiness” – буквально “спалаховість” річки. І в цій норовливості є певна закономірність: великі річки, як правило, спокійніші за малі водотоки, які набагато швидше й гостріше реагують на дощі. Причина всюди та сама – круті схили в поєднанні з густою мережею приток і струмків роблять реакцію гірських річок іноді дуже різкою. Ефект підсилює й ґрунт: скелясті й неглибокі схили майже не пропускають воду вглиб, натомість струмок глибиною п’ятнадцять сантиметрів здатен за годину перетворитися на бурхливу річку.

Путилка – майже підручниковий приклад цього «діагнозу». Її належність до карпатського “клубу метеозалежних” зумовлена мішаним живленням з переважанням дощового – тож стан річки залежить передусім від атмосферних умов, а не від сезону. Друга причина – в особливостях водозбору, а точніше в розгалуженій мережі приток, яка миттєво передає річці будь-яку зміну погоди. І ця система вражаюче густа: за архівними гідрографічними описами, у Путилки є чотири притоки довжиною понад 10 кілометрів і ще 194 – коротших. Рипень, Сторонець, Дихтинець, Демен, Лустун, Фошки, Поркулин, Бисків і десятки безіменних струмків – переважна більшість з них у сонячну погоду тихі та спокійні. Але щойно над Карпатами починається дощ, реакція настає без затримки: спочатку оживають найдрібніші струмки, потім малі потоки, далі притоки – і за кілька годин уся зібрана з басейну вода вже в головному руслі. Довжина найбільших водотоків сягає 92,6 кілометра, а з водотоками, коротшими за 10 км, вона розростається до 714 кілометрів: на 42 кілометри головного русла Путилки припадає понад 800 кілометрів прихованих артерій. Саме тому, коли ця мережа “спалахує” одночасно, стихія набуває таких масштабів.

Але та сама чутливість, що вміє обертатися повінню, вміє й завмирати. Є у Путилки й стан цілковитого, безумовного спокою, буквально застиглий в камені. На межі сіл Усть-Путила і Дихтинець річка натрапила на скелі з твердих окрем’янілих алевролітів, які не змогла розмити, і зупинилася – утворивши каскад із п’яти глибоких ділянок, Сині плеса. Береги тут місцями піднімаються вертикально на 10-20 метрів, русло звужується між скелями до 7-8 метрів, а в самих плесах розширюється до 13-15 метрів завширшки і 3-4 метрів углибину. У цих холодних, темних водах водяться струмкова форель, дунайський лосось, карпатська марена, харіус європейський.

Мінлива вода Путилки віддавна визначала і життя людей у долині. Зокрема, два століття тому саме розгалужена мережа приток, яка так легко перетворює Путилку на стихію, стала й основою для лісосплаву: люди навчилися використовувати цю особливість річки. Через мілководність Путилки для сплаву колод хронічно бракувало води, тому у ХІХ столітті на річці та притоках – Рипені, Дихтинці, Биськові – будували кляузи (гамори): греблі, що тижнями накопичували воду, а потім одним спуском штучно викликали в річки різкий “напад” повноводності, яким проштовхували плоти вниз до Черемошу. Перша така гребля в басейні Путилки з’явилася 1869 року на притоці Рипень – задокументований факт, який започаткував масштабні гідротехнічні роботи в гірській Буковині. Останній бокор пройшов Черемошем 11 серпня 1979 року – відтоді лісосплаву на цих річках більше нема.