Наша Білка ліва притока Сірету, що впадає в нього трохи західніше Сторожинця. Півтора десятка кілометрів, ні порогів, ні водоспадів. Що можна розповісти про таку річку? Виявляється, багато. Почнемо з імені.

Чому ж така назва, «Білка»? Навряд чи вона пов’язана з пухнастими лісовими мешканцями, інакше би ще багато річок називали, наприклад, зайцями чи ведмедями. А от з огляду на те, що в давнину річки з прозорою водою, яка шумить і піниться на камінні та перекатах, оголюючи світле глиняне чи піщане дно називали «білими», то версія про походження назви саме звідси має право на існування. До такої назви легко додавалася пестлива наставка -к-, так само, як із «ріки» виходить «річка». Тож цілком можливо, що «Біла» з часом стала «Білкою». На користь цього свідчить і сусідство в словнику гідронімів: поряд стоять Білинка, Білиця, Білич, і всі вони походять від того самого кореня. Втім, науково цю версію не доведено, тож стверджувати щось напевно не можна.

Зате вік назви сумнівів не викликає: у документах наша річка з’являється вже у 1753 році (Bilca). Плутанини уникнути не вдасться, бо в тому ж Сторожинецькому районі є ще одна Білка, яка впадає не в Сірет, а в Сучаву.

Витік річки лежить на позначці 382 метри над рівнем моря, на південний захід від села Слобода-Комарівці, а гирло на позначці 354. Усього 28 метрів різниці, приблизно як висота дев’ятиповерхівки, і річка спускається з неї понад п’ятнадцять кілометрів. Лише у верхів’ї долина має чіткі обриси й вкрита лісом, а далі розпливається в рівнину: широку, пологу, спокійну.

У басейні Білки налічується 48 малих водотоків, а разом із головним руслом їхня довжина сягає понад 95 км. Струмки й улоговини збирають воду з полів і схилів, і з цих крапель народжується річка.

У 1960–1970-х роках долину Білки осушили закритим дренажем і розорали, русло на значній довжині спрямили, розширили й поглибили. Заболочених земель у басейні не лишилося, а лісом вкрито лише 14,7% території. Згодом русло почало заростати кущами та молодими деревами. Природа поволі повертала своє. У гирлі й середній течії річка зберегла природні звивини, плеса й перекати, хоча подекуди заплава вкрилася чагарником.

Є тут і місце, де природа вціліла майже без втручання. Біля села Панка, поруч зі зміненим руслом, зберігся острівець первозданності: яглицева діброва, де навесні прокидається трав’яний світ. Цвіте шафран Гейфеля, ростуть рябчик великий, плаун баранець і цибуля ведмежа, усі вони занесені до Червоної книги України.

Білка впадає до Сірету біля північно-західної околиці Сторожинця. Мала рівнинна річка, пройшовши через діброви, поля й осушені заплави, приходить до великої води у дуже гарному місці.

Якщо ви шукаєте спокою, чистого повітря та натхнення – буковинська Білка чекає на вас. Природа вміє дивувати, навіть зовсім поруч із домом!