Басейн Мигівки – за різними джерелами від 62 до 70,5 км² – розташований у природній зоні Буковинських Карпат, а його гирлова частина – вже на межі з Буковинським передгір’ям. Тож, водозбір має типовий карпатський рельєф: пагорби і сідловини, глибокі балки та круті схили, по яких збігають потічки і зливаються в головне русло. Мигівку живлять 66 приток – невеликих, переважно безіменних потоків і струмків, довжиною до 10 кілометрів. Саме вони формують водну мережу річки – тонку, розгалужену, наче коріння старого бука.

Більша частина водозбору вкрита лісом – понад 80 відсотків, переважно смереково-буковим. Це один із найзаліснованіших басейнів серед малих річок Чернівецької області. Ліс тримає схили, схили тримають воду, вода залишається чистою – і тут водиться струмкова форель, що є найточнішим природним індикатором стану річки. Бо форель оселяється лише там, де вода холодна, прозора і добре насичена киснем.

Щодо походження назви річки існує кілька переказів. Один пов’язує її з першим поселенцем – паном Мигаєм, який нібито першим оселився в цій долині. А ще є переказ більш образний і живий: що в давнину з сусідніх Лукавців навіть крізь густі карпатські тумани було видно, як на протилежному березі річки миготять вогники людських осель і їх відблиски грають на хвилях річки. Під час повеней, коли річка виходила з берегів і ставала ще повноводнішою, це мерехтіння ставало ще виразнішим – і саме тоді, мовляв, і прикипіла назва до річки і до місцевості поруч з нею. Яка частина переказу найближча до правди – вже не дізнатися.

Неможливо розповідати про Мигівку і не сказати про Мигове – гірське поселення, яке розкинулося в долині річки. У верхів’ях річка тече між схилами Стіжка і Малої Кічери, а Мигове витягнулося вздовж річки, затиснуте між їхніми схилами, як у природній колисці. Річка при цьому описує плавну дугу навколо нього – немов обіймає його з трьох боків, перш ніж піти далі до Сірету. Так вони й існують – нероздільно. Слід зазначити, що у 1775 році Мигове ще фігурує як частина Лукавців, а вже в 1776 році тут сформувалося окреме поселення з власною долею.

Австрійський і румунський періоди, лісівництво, скотарство, ремесла –довгий час Мигове залишалося тихим гірським селом. А потім люди розгледіли потенціал у долині, яку Мигівка витесала у карпатських схилах за багато віків. Сьогодні тут один із найпопулярніших гірськолижних курортів України. Але туристи приїжджають сюди не лише за лижами. На річці –каскадний водоспад Чиста Сльоза. На південь від села – ботанічна пам’ятка природи та два джерела мінеральних вод. У лісах – гриби, ягоди, стежки.

Є особлива краса в малих річках. Вони не завжди потрапляють на перші сторінки підручників і туристичних путівників, але саме вони найкраще розповідають про місце. Мигівка пам’ятає перші 67 родин, що оселилися тут у XVIII столітті, стару дерев’яну церкву Святого Івана Сучавського 1905 року, залізоплавильну «Гамарню» 1835 року – і той час, коли Мигове ще було тихим гірським поселенням. Сьогодні вона бачить зовсім інше Мигове – туристичне, відоме, людне.

А сама продовжує свій шлях. Від карпатських висот – крізь лісисту долину, повз Мигове, до Сірету і далі – до Дунаю.

Може, саме тому легенда про вогники, що мигтять крізь тумани, так добре пасує цьому місцю. Бо змінюється все – село, дороги, будинки, люди. А вода продовжує мерехтіти між камінням і туманами і нести далі пам’ять про гори, ліси, людські долі й час, якого вже не повернути та нагадування: у кожного місця є своя історія.