Перша Мольниця – права притока Пруту першого порядку, бере початок у лісовій місцевості на південний схід від Байраків, приблизно на висоті 400 метрів над рівнем моря. Її шлях пролягає територією Герцаївщини – поблизу Підвального, Годинівки, Горбови, Банченів, Молниці. У Прут вона впадає східніше села Молниця. Довжина її русла 23,4 км. Та Мольниця значно більша за те русло, яке бачимо на місцевості: до неї впадає одна безіменна притока довжиною понад 10 км і ще 52 менші, разом 94 км. Загалом це понад 120 кілометрів мережі, яка збирає воду з навколишніх земель і зрештою передає її Пруту. Площа водозбору Мольниці близько 132 км². Верхів’я басейну – хвиляста височина, порізана балками, долина переважно вузька й досить глибока, лише поблизу Пруту стає ширшою. Русло помірно врізане, місцями його спрямляли та поглиблювали під час осушення земель. Водночас річка залишається досить звивистою.

За такими характеристиками Мольниця здається малою рівнинною річкою. Але це враження оманливе

У звичайний період Мольниця подекуди має лише кілька метрів завширшки. Та місцеві жителі добре знають, яких розмірів вона може набути та якою небезпечною стати. Особливо драматичним став 2010 рік: під час паводку в Горбові та Банченах річка розлилася приблизно на 300 метрів, підтопило понад 200 будинків, а руйнування в 25 будинках зробили їх непридатними для проживання. Люди згадували, що вода прийшла дуже швидко: потік, який іще недавно здавався майже непомітним, за лічені години перетворився на небезпечну стихію. До того річка виходила з берегів у 2006 та 2008 роках.

Такі епізоди добре показують специфіку малих річок: небезпеку визначає не розмір русла, а весь водозбір, його рельєф, характер землекористування, стан русла, здатність території затримувати воду й, звісно, інтенсивність опадів.

Друга Мольниця, що теж тече до Пруту, тільки в самому місті і шукати її треба не в селі, а в центрі Чернівців. Ця Мольниця, як і Клокучка, є правою притокою Пруту в межах Чернівців, а на історичній карті міста до 1823 року окремо позначені місця, де обидві річки впадають у Прут. Наукове дослідження малих міських річок Чернівців Ігора Вінклера, дає доволі докладний опис її гідрографії: Мольниця має два витоки за межами Чернівців, а у верхній частині течії до міста входять дві її гілки. У межах міста обидві гілки з’єднуються. Після цього Мольниця проходить через житлові території, повз окремі промислові об’єкти та невелику лісисту ділянку і зрештою впадає безпосередньо у Прут. У межах Чернівців автор простежував Мольницю приблизно на 11 кілометрах. Тобто це не просто «колишній струмок у парку», а повноцінна притока Пруту.

На карті Чернівців 1880 року саме вздовж неї, за деякими відомостями, проходила частина східної межі міста, до району сучасної вулиці Залозецького. Тобто це був не просто водотік на околиці, а один із орієнтирів, за якими формувався міський простір.

Коли у XIX столітті почали облаштовувати міський сад, нинішній парк імені Тараса Шевченка, водотік уже існував тут природно. Карта 1911 року дозволяє простежити його детальніше: Мольниця починалася за колишнім трамвайним депо, проходила центральною алеєю парку повз колишній Kursalon, тяглася вздовж сучасної вулиці Головної та перетинала її поблизу перехрестя з вулицями Руданського й Залозецького. До неї приєднувався ще один потічок від району сучасної станції «Південна», а за залізницею вода утворювала невелике озерце.

Місто росло, рельєф змінювали, природна гідрографічна мережа почала змінюватися, водотік поступово включили в систему підземного водовідведення і Мольниця ніби зникла з очей. Але не зникла сама вода

У липні 2026 року під час ремонтних робіт на вулиці Головній робітники відкрили стару дренажну систему, і Мольниця знову нагадала про себе, нагадала про водну мережу, яка існувала тут задовго до сучасних вулиць. Це не просто краєзнавча цікавинка. Водотік можна заховати в колектор, забудувати територію навколо, за кілька поколінь навіть забути назву, але неможливо скасувати водозбір. Дощ і далі випадає на ту саму територію, вода рухається за рельєфом, а колишні русла нерідко залишаються природним напрямком стоку навіть тоді, коли місто повністю змінило поверхню.

На відміну від двох попередніх Мольниць, вода третьої Мольниці потрапляє не до Пруту, а до Сірету. Це його ліва притока першого порядку. Починається на північний схід від Привороків, збирає воду численних невеликих водотоків і ставків, приймає притоку Селіште й проходить через Станівці, Буківку, Поляну, Верхні та Нижні Синівці. Загальна довжина близько 28 км, із них приблизно 18,8 км на території України, площа водозбору близько 96,2 км². Далі Мольниця перетинає українсько-румунський кордон і завершує шлях у Румунії, де впадає в Сірет.

Сьогодні це невеликий транскордонний водотік. Але кордон з’явився в її історії не вчора: за деякими джерелами, назва цієї річки фіксується в документах ще від початку XVII століття, спершу як Pârâul Molnița, згодом у формах Molnița, Apa Molniței, а пізніше в німецьких, французьких і латинських варіантах: Molnitzabach, Molnitza Rivière, Molniza Fluvius. Змінювалися держави, мови картографів і способи написання, а корінь назви лишався впізнаваним. У тих-таки джерелах згадуються й місця для млинів на Мольниці ще у XVII столітті.

Пізніше річка отримала ще одну роль: за деякими відомостями, після переходу Буковини під владу Габсбургів у 1775 році частину нового кордону провели саме вздовж неї. Так невеликий водотік став лінією, за якою розмежовували території. Сьогодні Мольниця й далі розділяє Верхні та Нижні Синівці, і в цьому продовжує давню традицію: природні водотоки здавна були для людей найзрозумілішим орієнтиром, за яким визначали межі земель, поселень, а іноді й держав.

Але тепер вона перетинає кордон уже не як його лінія, а як звичайна вода: те, що сформувалося у верхній частині басейну в Україні, тече далі територією Румунії й доходить до Сірету. Саме тут маленька Мольниця дуже наочно пояснює суть басейнового принципу управління водними ресурсами: для води державного кордону не існує, існує лише водозбір

Звідки ж узялося одне ім’я на трьох?

Три водотоки, два суббасейни, а ім’я одне. Однозначної відповіді щодо походження назви немає, але версій кілька.

Найпростіша стосується самого села Молниця на Пруті: краєзнавці згадують і прізвище першопоселенця, і румунське слово molid (ялина), і млини на березі. Але це пояснює хіба назву одного села, а не гідронім, яким названо три різні річки в двох різних басейнах. Тож шукати варто в самій мові, адже назви річок зазвичай описують властивості води.

Тут є дві головні версії. Перша про млини: слов’янське «молоти» могло дати назву Молниця. Для Сіретської Мольниці це не просто здогад: документи 1623 року прямо згадують млини на цій річці. Друга версія про корінь *mol-/*mel- («молоти», «перемелювати»): річка з такою назвою розмиває власне русло, «перемелюючи» глину й береги під час повеней.

Тут є пряме підтвердження. У «Словнику української мови» Бориса Грінченка (1907–1909) є слово «мольниця»: вимоїна, яр, промитий водою після сильного дощу. Тобто ще на початку XX століття це було звичайне слово, а не просто назва трьох річок. І ландшафт усіх трьох Мольниць цьому не суперечить: лесові ґрунти, яри у верхів’ях, стрімкі паводки на одній з Прутських Мольниць тощо.

Обидві версії, про млини й про розмивання, зрештою походять від того самого кореня, лише одна описує діяльність людини на воді, а друга саму воду.